Сімейне двуязічиє

На днях під стінами Верховної Ради стояв Ґвалт на захист української мови! Один томмінокер вніс проект змін Закону про українську мову. Хотів шось міняти. До дров дійшло – ватру хотіли палити.

Та на мій хлопський розум це питання глибше, і водночас на поверхні лежить. Воно ще й в українських сім’ях, а не тільки в законах.

Ледве дитина зіп’ялась на ноги, і вже знає, що батька треба кликати «папа», а діда – «дєдушка». Так у цьому світі повелося. Не тато, а папа. Не дідусь, а дєдушка. Від самого забитого села аж до столиці. Скрізь так! Від Сходу і до Заходу, від Півночі до Півдня.

Діти ростуть, і вже лунають ось такі розмови біля під’їздів. Діалоги дитини з мамульою:

– Іді сюда, блядь такая! Уб’ю!

Дитя:

– Я не блядь, мамо!

Ще пока рідною мовою.

А далі – Смартфо́ни ! А ще глибше в мізки – російськомовний YouTube! І раптом у дітей виникають асоціації – все на русском значить цікаво…
Не кажу, що ніякий Закон не поверне нашу мову. Але треба думати глибше…

До речі, внуки наші сина називають татом, а мене з дружиною – дідусь і бабуся.
А у ваших родинах як?

Починайте переучувати (ся), а то діти підростуть і проголосують у Верховній Раді за «двуязичіє» (добре хоч не за «одноязичіє»), так як намагаються ці от… папіних і дєдушко-бабушкіних сімей зелені діти.

Двуязічиє, так сказать..