Отче наш, 
що єси на небесах, 
нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; 
нехай буде воля Твоя, ─ як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний дай нам сьогодні; 
і пробач нам провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашим; 
і не введи нас у спокусу, 
але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа 
нині, і повсякчас, і на віки віків. 
Амінь.

ЗА ЄДИНУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ В УКРАЇНІ!

Одна держава, одна мова, одна церква!

Об’єднання українського православ’я у єдину Соборну Помісну Церкву – життєва необхідність нинішнього непростого, фактично воєнного часу. Щоб протистояти кремлівській агресії і перемогти путінський імперський режим з його ідеєю великодержавного «рускага міра», потрібна, в першу чергу, духовна єдність української нації. Нам потрібно не плакатись, оборонятись, а наступати, – творити свій потужний УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ. Духовним фундаментом його має стати ЄДИНА УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА. Українці за останні роки воєнного протистояння російській агресії переконалися, що саме Українська Православна Церква (Київського Патріархату) стала центром духовного спротиву «рускому міру», а отже і фактичним центром для об’єднання всіх православних в нашій державі. Розмови, що українцям треба чекати роки і десятиліття поки нашу Українську Помісну Церкву хтось там визнає, що віруючі через надцять років самі дозріють та усвідомлять – це фактично виконувати план Кремля по розколу української нації, по створенню постійної напруги в суспільстві, накручування протистояння між різними конфесіями…

Тому українці мають вимагати негайного об’єднання українського православ’я на фундаменті справжньої української церкви – УПЦ (Київського патріархату).

Ми на нашому сайті започатковуємо окремий розділ, присвячений об’єднанню українського православ’я. Зокрема, подаємо історичну довідку щодо створення та розвитку української православної церкви, виступи релігійних діячів, також розміщуємо електронну карту Черкащини із місцями розташування церков УПЦ (КП) у населених пунктах області…

Слава Україні! Слава Ісусу Христу!

Війна спонукала духовне пробудження. Віруючі українці все частіше переходять у лоно УПЦ КП, – владика Іоан

Агресія, яку проти України розв’язала Росія, анексувавши Крим та вторгшись на Донбас, вплинула і на духовне життя українців. Про особливості цього життя в  умовах війни та про діяльність військових священиків в інтерв’ю «Про все» розповів  голова Синодального управління військового духовенства митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан (Яременко) УПЦ Київського Патріархату.

– В різних регіонах України бачимо, що віряни відмовляють «московським попам» правити службу у їхніх селах і надають перевагу священикам УПЦ КП. Чи були випадки на Черкащині переходу парафій від УПЦ МП до УПЦ КП?

– Так, були. Спеціально цей процес не відслідковую. Інформацією щодо цього володіє офіційний сайт Української православної церкви Київського Патріархату. Там є інтерактивна карта, на якій фіксуються такі переходи. Ось у вас на очах заходжу на сайт і дивлюся. Те, що відобразилось на інтерактивній карті – це чотири парафії, які перейшли. Але в реальності їх більше. Бо інші парафії не мають типових храмів і за них не має якоїсь боротьби. Це ті парафії, куди священики Московського патріархату просто навідувались на свята, чи на проведення обрядів по запрошенню. Там немає жорсткої боротьби.

– Як же відбувається перехід?

– Перехід відбувається наступним чином. Збирається сходка села на яку запрошують священиків Київського і Московського Патріархату, і в результаті спілкування люди обирають священика Київського Патріархату. Чому це відбувається на сходках села? Тому що люди просто не розуміють різниці між Московським і Київським Патріархатами. Священики Московського Патріархату часто не говорять, що вони – Українська Православна Церква саме Московського Патріархату, і вказують тільки те, що в вони – Українська православна церква. Тоді люди запрошують наших священиків, які і пояснюють їм хто є хто.

– На Черкащині, звичайно, менша кількість парафій, які перейшли із УПЦ МП у УПЦ МП, ніж у західних регіонах України?

– Відповідно до даних інтерактивної карти, найбільше переходів відбувається у Тернопільській та Хмельницькій областях. Але на Черкащині парафій перейшло не менше ніж у Чернівецькій області. Там, як і на Черкащині, до УПЦ КП із УПЦ МП перейшло чотири парафії.

– А як у людей виникає думка про вибір патріархату? Що її спонукає?

– Швидше за все у людей настає прозріння. Я це так собі пояснюю. Бо ніякої роботи серед мирян щодо переходу парафій із Московського Патріархату до Української Православної Церкви Київського Патріархату ми не ведемо. Ні я, ні благочинні ніяких команд проводити по селам якусь роботу щодо переходу не давали. Цей процес йде із середини, від самих людей. Можливо, фактором, який спонукає на це, є те, що в зоні проведення бойових дій є багато воїнів із різний куточків Черкащини. Вони, коли вертаються додому у свої села і міста, починають з’ясовувати, чому ж так відбувається, що сепаратистам і російським бойовикам допомагають священики Московського Патріархату, а вдома Слово Боже проповідують священики того ж Патріархату? Ось ця дилема, спонукає їх спілкуватись між собою, запрошувати священиків до обговорення, і врешті-решт призводить до  ухвалення громадою якогось рішення. Фактично, війна викликала нову хвилю патріотизму серед українців, що відобразилось і на духовному житті.

– Інакше кажучи, процес переходу вірян до УПЦ КП спонукають АТОвці?

– Зазвичай так і відбувається. Воїн АТО, який повернувся із фронту додому, не може спокійно спостерігати за тим, що у його селі панує Московський Патріархат. Бо він точно знає, що священики цього патріархату у зоні проведення АТО обслуговують ворогів. Крім того, не є виключенням і те, що у різних регіонах України деякі священики УПЦ МП проповідують ідеї «Руського міра». Тобто, спілкуючись із вірянами священик може говорити правильні речі, а між ними вставляти такі фрази, що, мовляв «на Сході йде братовбивча війна» через «київську владу», не називаючи навіть її «хунтою». І в такий спосіб веде антиукраїнську пропаганду.

– Питання про перехід вирішують громадою, чи парафією?

– Саме громадою. Бо збираються на сходку села не тільки парафіяни, а жителі всього села. Адже парафіян може бути не багато. А далі, коли громада визначилась із переходом до Української православної церкви Київського Патріархату, тоді вона ж вирішує питання про приміщення, пристосоване для Богослужіння. Зазвичай, одне за одним слідує. Коштів на побудову храмів немає ані у нас, ані у людей. І багатих меценатів у селах теж немає.

– Напевне, якби рівень життя українців так не впав, то люди б знаходили кошти на храми?

– Так і є. Народ зубожів. І зубожів завдяки олігархам, які збудували цю корумповану систему і її підтримують. Тому ці матеріальні проблеми, штучно створені для нашого народу, заважають нормально жити і церкві.

– Знаєте, інколи через те, що відбувається у економіці, політиці і суспільному життя України, ловлю себе на думці, що інколи і мені хочеться назвати владу «хунтою».

– Наше завдання не боротись із владою, а пробуджувати совість влади. Направляти владу на шлях істинний і вказувати на гріхи владі, щоб керівники знали, що не таким шляхом йдуть і не туди ведуть. Вони дивляться в бік грошей, і думають, що грошима вони можуть вирішити все. Але це неправильна думка. Так вони нічого хорошого не зроблять, а тільки продадуть народ у рабство. І не важливо яке – російське чи будь-яке іноземне. А у фінансове рабство, яке ще гірше, ніж іноземне.

– А проти фінансового рабства, мабуть, і не повстанеш?

– Можна і проти фінансового рабства повстати. Для цього потрібно мати силу Духу. Але значно краще, щоб зміна політичних влад відбувалась спокійно. І щоб кожна влада йшла у напрямку до народу, до правдивого життя. А зараз ми бачимо, що люди, які претендують на роль ідейних і духовних діячів, а серед таких і Прем’єр-міністр України і Президент, лобіюють узаконення одностатевих шлюбів. Тобто, тих категорій людей, яких у нас ніхто і не переслідує і їхніх прав не ущемляють. Фактично вони готують плацдарм для їхньої богомерзенної революції. А окрім того утримують корумповану олігархічну систему, яка не дає розвиватись ні культурі, ні науці, ні економіці, жодним сферам життя. Вони себе безмірно збагачують, а народ нещадно обкрадають і вкидають у зубожіння.

– Як Ви думаєте, чому священики УПЦ МП допомагають агресору? Це ж зрада.

– Зрада – це суть УПЦ МП. Ця структура утворилась шляхом зради та за допомогою російських  спецслужб. УПЦ МП відбрунькувалась від справжньої  Української Православної Церкви, права самостійності для якої в кінці 80-х виборов Патріарх Філарет. Архієреї УПЦ МП зрадили своїм підписам під рішенням Помісного Собору, що напередодні вирішив звернутися до Московської Патріархії з проханням про надання автокефалії. Вони ж таємно провели свій собор, де зрадили свого предстоятеля і утворили альтернативну УПЦ МП, відмовились від бажання мати автокефальну (тобто помісну) церкву. Зрадили Україні, українському народу і канонам православної церкви, бо це зборище було не канонічне, таке, що суперечить канонам православної церкви. А це значить, що вони согрішили проти святої Церкви. І це тавро зради на них буде лежати завжди, поки ця церква існуватиме. Створена зрадою вона приречена зникнути. Ця структура повинна розсипатись як будинок на піску, а священики УПЦ МП повинні влитись у УПЦ КП, або залишитися в іноземній Російській церкві. І це обов’язково станеться, рано чи пізно.

– Протистояння УПЦ КП І УПЦ МП, окрім переходу парафій, ще якось проявляється?

– Ми уникаємо будь яких протистоянь і намагаємось попереджувати саму можливість виникнення протистоянь, якщо це не є проявом вільного волевиявлення віруючих. Тоді ми обов’язково підключаємося і підтримуємо вибір віруючих. Загалом ми намагаємось не входити у конфлікти. Але трапляються такі випадки, коли ми так чи інакше перетинаємось і виникають суперечки. Наприклад, у Золотоноші є священик Московського Патріархату, який вже багато років обливає брудом Київський Патріархат і нашого священика, який перейшов до нас із Московського Патріархату. Мер Золотоноші є прихильником священика Московського Патріархату. Так от він на державних заходах демонстративно надає перевагу священику Московського Патріархату. І коли таке стається, то ми звичайно входимо у суперечку із священиком Московського Патріархату з вини представника влади. І хоч ми завжди пропонуємо міському голові Золотоноші проводити такі заходи на основі рівних прав обох конфесій, але перевага постійно і одноосібно надається священику Московського Патріархату. Часто міжконфесійні конфлікти трапляються через дії чиновників.

– Це єдиний випадок, коли священикам Київського Патріархату доводиться ставати стороною у конфлікті?

– На Черкащині, іншого випадку, окрім цього, не зустрічав. Але у інших регіонах України це доволі поширене явище. Обласна, районна чи місцева влада, виходячи із власних симпатій, самочинно надає преференції священикам Московського Патріархату. Де можновладці надають перевагу священикам Московського Патріархату і  блокують дії священиків Київського Патріархату у громадських заходах, там звичайно виникають конфлікти.

– А в зоні проведення АТО існує протистояння між Київським і Московським Патріархатами?

– В зоні АТО жодного протистояння між Київським і Московським Патріархатами немає. Українське військо обслуговують виключно священики Української Православної Церкви Київського патріархату, або інших проукраїнських церков, наприклад УГКЦ, також протестанти. А якщо там і є священики Московського Патріархату, то тільки колишні, які вийшли, або їх «попросили» із Московського Патріархату. Священики УПЦ МП на фронті є тільки на стороні ворога.

– Владико, як відомо, Ви віднедавна в лавах УПЦ КП опікуєтесь діяльністю військових капеланів, чи не так?

– В Українській Православній Церкві Київського Патріархату такого терміну як «капелан» не вживають. «Капелани» – традиція католиків і протестантів. У наших православних традиціях священнослужителів, які знаходяться у військах, ми називаємо «військові священики».

– Значить Ви – головний військовий священик?

– Я – голова Синодального управління військового духовенства УПЦ КП, а от головних священиків у нас є багато. Кожен, хто є з бійцями на передовій, – головний. Це управління ще в 90-х утворили рішенням Священного Синоду. А із початком війни воно активізувалось. По причині хвороби попереднього керівника головою Управління призначили мене. З моменту активізації управління нам необхідно було зробити ряд першочергових заходів. А це систематична відправка наших священиків в зону АТО, тому я робив і роблю суто технічну справу.

– Направляти у війська священиків то, мабуть ваша ідея?

– Ні. Ідея належить ієреям, які були на фронті, бачили  необхідність цього і неодноразово нам про це доповідали. Велику роль зіграло і неофіційне звернення Генштабу Міноборони із проханням  направляти у військові підрозділи священнослужителів, які б допомагали вирішувати різні проблеми. Тому священики почали готуватись і їхати туди.

– Військові священики мають спеціальну підготовку?

– Військовими священиками стають ті священнослужителі, які самі цього бажають. Це – суто добровільна справа. Перед відправкою на фронт священики  проходять обов’язкову триденну  підготовку. Представники Генштабу та Міноборони проводять тренінги по тактичній медицині, саперній справі (навчають, як не підірватись на ворожих мінах і розтяжках). Зайняття відбуваються на базі Михайлівського Золотоверхого монастиря, є там казарма для священиків. Практичні зайняття проходять на Трухановому острові на території Труханівської Січі. Її створено волонтерами і вони ж все організовують, у тому числі і тренінги. Їх проводять також волонтери, але фахівці, ліцензовані при Міноборони. Такі, як волонтерка Анна Майборода – її всі військові знають. Також священики отримують відповідне обмундирування і їдуть на фронт, де перебувають по місяцю. Деякі залишаються на два, а то й три місяці. Є такі, які там по 5 місяців, і є священики, які перебувають на фронті постійно. Також є у війську наші координатори.

– Хто такі «координатори» і чим вони займаються?

 По всіх угрупуванням військ є по два координатори, які там постійно перебувають. Вони, як правило, зустрічають тих священиків, які прибувають  на фронт, і проводжають тих, хто повертається.

– А чому термін перебування священика на фронті становить місяць?

– У священиків є власні парафії, які не можуть на довгий час залишатись без священнослужителів. Місяць ще можна їх підстраховувати. Або парафіяни можуть самі побути. Але відсутність священика у парафії більше місяця спонукає занепад парафіяльного життя. Тому прийнято практику, за якою кожен священнослужитель, який захотів бути військовим священиком, може  їздити на фронт за формулою „місяць через три”.

– Яка місія військового священика?

– Є таке поняття як депресія. А вона проявляється по різному, і в позастатутних відносинах, і в пияцтві, і в зниженні дисципліни і моралі військовослужбовців. Це зазвичай проявляється у період так званої «окопної війни». У період активних бойових дій людина як правило зібрана. І тоді все ясно: є ворог, є свій підрозділ, командування, є його вказівки і їхнє виконання. А при «окопній війні», особливо тоді, коли в тебе стріляють, а ти не завжди можеш відповісти, – це вводить в депресію. Потім великої шкоди завдає відсутність інформації із українських телеканалів. А, натомість, є пропаганда із сепаратистських і російських каналів. Бо досі наша шановна центральна влада не спромоглась налагодити трансляцію національних телеканалів. Воїни дуже скаржаться на те, що по радіо і ТБ транслюються тільки російські і сепаратиські канали. А це значить, що не працюють наші. Внаслідок цього виникають відповідні негативні стани бійців, які потрібно розвіювати, і натомість, навіювати позитивні думки. І роль священика у цьому процесі величезна. Військовий, потрапляючи у такий стан, часто не розуміє, що із ним робиться, і як йому бути. До кого йти? Часто до побратимів, командування чи психологів він не може йти. Але є священик – людина від Бога. І цій людині від Бога можна вилити свою душу і отримати якісь поради, які може дати священик. Або і просто має змогу поспілкуватись. Тому, в першу чергу, місія військових священиків – це духовна і психологічна робота.

– А як самі військові сприймають присутність священиків на фронті?

– Дуже позитивно. І в нас є багато фактів, коли командування, бачачи, що присутність священика впливає позитивно на бійців, – висловлює подяки у вигляді грамот, часто телефонують мені, і дякують за священиків. Останній раз прикордонники прапор розписали на знак подяки за священика, який у них там працює. Зараз цей прапор зберігається в управлінні. Часто телефонують і просять направити до них священика, бо бачать, наскільки корисна присутність священика на прикладі сусідньої частини.  Священики, повертаючись з фронту, продовжують опікуватись військовослужбовцями, із якими працюють: привозять волонтерські вантажі. Трапляється, що бійці частин, де був священик, телефонують до нього і просять передати якісь необхідні речі, і тоді священик збирає необхідне і передає, або привозить бійцям. Перебуваючи вдома священики, які були в АТО тепер опікуються родинами вояків, які перебувають у зоні бойових дій, або тими, у яких не дай Бог, загинули сини, чоловіки. Часто священики стають побратимами військових. У нас в управлінні військові священики отримують шеврони, а на фронті братаються і дарують свої шеврони побратимам. А ті їм свої дарують. Ось таке братання відбувається.

Спілкувався Олександр Немеш

Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква

Історичні передумови утворення УПЦ Київського Патріархату

Офіційна дата хрещення Києва – 988 рік. Невдовзі засновується й Київська митрополія як складова частина Константинопольського Патріархату. За дивним твердженням московського духовенства, Російська Церква є прямою спадкоємицею цієї давньої Київської Церкви, бо була з нею разом «от начал принятия православия». Але ж Москва аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. Перша згадка про Москву 1147 рік. А охрестити «немовля», не тільки не народжене, а ще й не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалося.

У 1448 році не домігшись власної митрополії від Вселенського Патріархату, московські єпископи самочинно, без благословення Константинополя, проголошуюють утворення окремої, не залежної від Києва Московської Церкви та обирають для неї свого власного митрополита, яким став єпископ Рязанський Іона. Цю Церкву Константинопольський Патріархат, а разом із ним і Вселенське православ’я не визнали. І не визнавали ще 141 рік. Московську Церкву було визнано лише в 1586 році, Константинопольським Патріархом Ієремією ІІ. Його рік тримали насильно у монастирі, доки не підпише відповідної грамоти.

Православні церкви, що знаходилися в українських, білоруських, литовських землях, залишалися під юрисдикцією Київської митрополії, а отже, ніяких канонічних територій чи прав Московська Церква в цих землях не мала й не могла мати. Так було аж до другої половини XVII ст., до того часу, коли Богдан Хмельницький, знесилений у Визвольній війні 1648-1654 рр., став шукати допомоги в боротьбі з католицькою Польщею у православної Москви. Про те, чим обернулася Переяславська угода 1654 р. для України написано багато. Для тих, хто ще й досі розказує казки (чи вірить їм) про «братерську допомогу», надану нам Росією, процитую російського історика В. Ключевського: «Москва в течение 6-ти лет с непоколебимым интересом присматривалась, как дело Хмельницкого идёт к упадку и, наконец, когда Украина окончательно истощилась, её приняли под свою высокую руку» [4, с. 53].

Після 1659 року, обдуривши Юрка Хмельницького, Москва заставила його підписати сфальсифіковані, підложні так звані «Переяславські» статті, в яких з’явилася й стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, хоч достеменно відомо, що в Богданових статтях її й близько не було, бо українське духовенство присягати Москві відмовилось, а тодішній митрополит Київський Сильвестр Косів, як і його наступники Діонісій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський, твердо стояли на позиціях збереження 700-літньої єдності з Константинопольським Патріархатом.

У 1686 році, Москва відправляє в Константинополь пишне посольство, щоб спонукати Патріарха Діонісія IV до відречення від Київської митрополії. Очолює посольство думний дяк Нікіта Алєксєєв. Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав Патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» (хабар) носив Алєксєєв візиру – історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не хотілося. Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату. Але у 1687-го, буквально через рік після описуваних подій, його скинули з патріаршого престолу. Царгородський Патріарший Собор, розглядаючи його справу, засуджує його оборудку з Москвою щодо передачі Київської митрополії як «акт симонії», тобто хабарництва – неканонічне, протиправне і невідповідне Христовій науці діяння! [4, с. 64]

У 1924 р., через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві Царгородська Патріархія в особі патріарха Григорія VII ще раз підтвердила, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський Патріархат не мав і не має: «Розглядаючи факт, – говоритьться в Томосі від 13.11. 1924 р. – чого не заперечує історія, бо ж написано, що перше відірвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі і Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил…» [2, с. 342]. Тому й жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні Московський Патріархат не може мати! Території ці не були отримані внаслідок канонічно-правової передачі, а захоплені силою й облудою, яким у той час не могли протистояти ні Царгородський Патріархат, що затверджувався турецькою владою, ні українське духовенство і народ, знекровлений у зовнішній та внутрішній боротьбі, часто інспірованій «православними браттями». Таким чином Київська митрополія опинилася під владою Російської Церкви на 300 років.

 З ласки Божої, 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України. Згідно історичної традиції та канонічних правил в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Так 34-те Апостольське правило гласить: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу…» [1, с. 12]. Отже це правило визнає за кожним окремим народом право на власну Церкву зі своєю власною ієрархією. Дотримуючись правил 17-го Четвертого та 38-го Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також дотримуючись 34-го Апостольського правила, спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991р., Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Церквами [3, с. 10]. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносять себе понад половини населення держави. У сукупності всі ці фактори роблять УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я. Рішення це було прийняте одноголосно всіма архієреями-делегатами Собору.

У відповідь на рішення Собору керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви. Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а отриманий час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати зміни Предстоятеля УПЦ на лояльного до Москви [3, с. 49-50].

Спроби керівництва РПЦ та їх помічників розколоти Українську Церкву увінчалися певним успіхом. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та перестали поминати за богослужінням Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично учинили розкол. Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів в Харкові розкольницький так званий «Архієрейський собор». На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією Керуючого справами РПЦ Ростовського митрополита Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану».

В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня був скликаний Об’єднавчий собор. На цьому соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат [3, с. 53].

Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити наступні висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв Вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської Митрополії та УАПЦ в Діаспорі. Підставою для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква МП», яку очолює нині митрополит Онуфрій – частина Російської Православної Церкви, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.

Черкаська єпархія УПЦ Київського Патріархату

Українська Православна Церква Київського Патріархату ділиться на єпархії – місцеві Церкви, які очолюються єпархіальними архиєреями – керуючими єпархіями і складаються з парафій, об’єднаних у благочиння (деканати), а також з монастирів і духовних навчальних закладів, братств, сестрицтв і місій, які знаходяться на території даної єпархії. Єпархія утворюється, реорганізується і ліквідується за рішенням Священного Синоду з наступним затвердженням Архиєрейським Собором. Кордони єпархії визначаються Священним Синодом відповідно до адміністративно-територіального поділу областей і районів України. В кожній єпархії існують органи єпархіального управління (єпархіальне управління), які діють в межах, визначених канонами, даним Статутом та процедури відповідно до законодавства України.

Черкаська єпархія є регіональним релігійним об’єднанням, яке входить до складу Української Православної Церкви Київського Патріархату, як її адміністративно-територіальний підрозділ. Єпархія складається з парафій, що розташовані на території Черкаської області, об’єднаних у благочиння. Єпархія об’єднує на своїй території релігійні організації (парафії) для спільного здійснення права на свободу віровизнання та поширення православної християнської віри. З цією метою в Черкаській єпархії здійснюється: відправа Богослужінь, таїнств, обрядів; поширення релігійних переконань безпосередньо або через засоби масової інформації, у тому числі власні; діяльність дитячих недільних шкіл; діяльність військових священиків (капеланів); місіонерська діяльність; справи милосердя та добродійності (соціальне служіння), виховання дітей та молоді; паломництва та інша діяльність, що відповідає правилам та традиціям Української Православної Церкви Київського Патріархату. Станом на 20. 06. 2016 р. єпархія нараховує 200 парафій.

З 30 березня 2003 року Черкаську єпархію очолює митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан (Яременко). 21 січня 2009 року піднесений до сану архієпископа. Владика Іоан удостоєний вищих церковних нагород: Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня (23.01.2004 р.) та Ордену Юрія Переможця (14.12.2006 р.). 23 січня 2012 р. Указом Святійшого Патріарха Філарета возведений в сан митрополита. 28 червня 2013 р Архієрейським Собором УПЦ КП митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан обраний постійним членом Священного Синоду. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 12 травня 2015 року призначений головою Синодального Управління Військового духовенства На території Черкаської єпархії здійснюють свою діяльність дитячі недільні школи в яких викладаються уроки Закону Божого та проводиться духовне виховання дітей. Священики єпархії також проводять лекції для дітей і студентів в навчальних закладах та беруть участь у літніх дитячих таборах.З початком АТО священнослужителі Черкаської єпархії активно долучилися до волонтерської допомоги воїнам. Владика Іоан багаторазово відвідував зону проведення АТО, привозячи українським захисникам різноманітну допомогу: продовольство, ліки, амуніцію та ін. Крім матеріальної допомоги воїнам, духовенство Черкаської єпархії проводить в зоні проведення бойових дій і пастирську діяльність. Військові священики звершують молитви, таїнства та обряди безпосередньо в зоні АТО, надаючи воїнам душпастирську опіку.Щороку митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан освячує нові храми, збудовані на території Черкаської єпархії, на деяких парафіях будівництво храмів ще триває. Також реєструються нові релігійні громади УПЦ КП та переходять в Київський патріархат парафії з Московського Патріархату. Російська агресія на Сході України відкрила очі багатьом черкащанам, побачивши, як деякі священики УПЦ МП активно пропагують «русский мир», віряни переходять у Київський патріархат. З кожним роком Черкаська єпархія УПЦ КП зростає і кількістю парафій і чисельністю віруючих.

Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія

ЗВЕРНЕННЯ 
Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні

Його Всесвятості Варфоломію,
Архієпископу Константинополя і Нового Риму,
Вселенському Патріархові

Ваша Всесвятосте!

Звернутися до Вас, Глави Святої Константинопольської Православної Церкви та Вселенського Патріарха, нас спонукають особливі обставини, що склалися на сьогодні в житті України. Ось вже два роки, як Україна потерпає від збройної агресії з боку Російської Федерації, яка визнана державою-агресором рішенням Верховної Ради України від 27 січня 2015 року та Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи 2067 “Зниклі особи під час конфлікту в Україні” від 25 червня 2015 року. Всупереч усім міжнародним нормам права анексовано Автономну Республіку Крим. Триває розв’язана і штучно підтримувана Російською Федерацією війна на Донбасі.

26 липня 2008 року, перебуваючи з візитом у нашій країні з нагоди святкування 1020-ї річниці хрещення Київської Русі, Ви, Ваша Всесвятосте, у своєму Зверненні до української нації на Софійській площі чітко окреслили питання, що мають виключне значення для розв’язання української церковної проблеми: виняткову відповідальність та обов’язкову місію дбати про дотримання канонічного порядку, виплекані історією материнські права Константинопольської Православної Церкви стосовно Православної Церкви в Україні, а також ставлення до акта 1686 року, або, як Ви висловилися, “анексії [Української Церкви] до Російської держави”.

У цій історичній промові містилося ще одне дуже важливе для Українського народу послання. Згадуючи про реакцію Вселенського патріархату на бажання автокефалії з боку урядів новоутворених держав Балканського півострова, Ви, Ваша Всесвятосте, зауважили, що, керуючись інтересами національної цілісності цих народів і йдучи навіть всупереч інтересам власної юрисдикції, Константинополь благословив утворення чотирьох автокефальних церков: Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937). Залишилися в серці нашого народу й інші, сповнені пастирської відповідальності, Ваші слова, виголошені на Софійській площі з сумної нагоди церковного розділення в Україні: “Церква-мати має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах усталеної православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка якнайшвидше ліквідує небезпечні поділи в церковному тілі, “щоб зло не стало більшим” для Святої церкви в Україні і Православної церкви загалом”.

Згадуючи ці слова та шануючи Константинополь як Перший Престол у Православній Церкві, звертаємося до Вашої Всесвятості з проханням невідкладно використати наявні у Вас канонічні повноваження для подолання існуючого в нашій країні церковного розподілу та нормалізації канонічного статусу Православної Церкви в Україні у дусі Вашого історичного Звернення до української нації 26 липня 2008 року, а також канонічних дій Вселенського патріархату з нормалізації церковного життя у православних церквах Естонії (1996), Болгарії (1998) та Чехії і Словаччини (2014).

Упродовж усього XX століття в Україні тривала боротьба за помісний автокефальний статус давньої Київської митрополії, яка протягом семи століть перебувала у складі Вселенського Патріархату, а 1686 року з грубим порушенням канонів була приєднана до патріархату Московського. Історична тяглість цієї боротьби, що ведеться упродовж такого значного часу, а також динамічне зростання в нашій країні структур Української Православної Церкви Київського Патріархату яскраво свідчать, що Москва даремно сподівається на подальше втримання України в орбіті впливу Російської православної церкви. Сучасний Московський патріархат надто тісно пов’язаний з пануючим у Росії політичним режимом, щоб сприйматися українським суспільством саме як Церква, а не “міністерство ідеології” Російської Федерації. Довіра до цієї церковної структури в нашій країні на сьогодні мінімальна. А всі її зусилля самотужки, ігноруючи Вселенський Патріархат та світове православ’я, подолати наявну в Україні канонічну кризу – абсолютно безперспективні. Це було очевидно ще 16 років тому, коли Ваша Всесвятість писали про це у своєму Зверненні на ім’я тодішнього Митрополита Київського і всієї України Володимира (від 2 серпня 2000 року). І це стало цілком зрозумілим сьогодні, коли в сучасній Україні Московський патріархат, на жаль, сприймається багатьма громадянами нашої держави як моральний співучасник російської агресії та гібридної війни проти України.

Після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії. Як свідчить стан Православної Церкви в Україні, вона вже давно за всіма належними критеріями готова до статусу Помісної автокефальної церкви:

сучасна Україна – це самостійна держава, суверенітет якої визнаний усім світом;

Український народ має власну самобутню культуру, яка плекає його ідентичність;

кількісні показники життя Православної Церкви в Україні свідчать, що ця Церква не лише досягла рівня, необхідного для автокефального буття, а й стане найчисленнішою Православною Церквою світу, якщо зможе подолати поділ.

Як засвідчує досвід проголошення автокефалій у XX столітті з боку Московської патріархії (США, 1970; Чехословаччина, 1951), а також досвід врегулювання канонічного положення низки новозаснованих помісних православних церков, канонічна (тобто чинна і законна) автокефалія Православній Церкві в Україні може бути надана лише Вселенським Патріархатом, який єдиний має для цього відповідні канонічні повноваження.

З огляду на це, а також чітко розуміючи, що лише автокефальний статус може стати основою для подолання існуючого нині в нашій країні церковного поділу, просимо Вас як Вселенського Патріарха, Предстоятеля Святої Константинопольської православної церкви, яка була і лишається Церквою-матір’ю для Київської митрополії, а також Голову Всеправославного Собору, який невдовзі відбудеться, в інтересах утвердження православ’я в Україні застосувати всі наявні канонічні повноваження та:

визнати нечинним акт 1686 року як такий, що був ухвалений з порушенням священних канонів Православної Церкви;

взяти активну участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я;

заради блага Православної Церкви в Україні та цілісності українського народу видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне місце в родині помісних православних церков.

Вболіваючи за долю Першого Престолу в православному світі та нашої давньої Київської церкви, щиро сподіваємося, що завдяки участі Вашої Всесвятості у врегулюванні церковної кризи та становленню єдиної Помісної Церкви в Україні у майбутньому між Києвом та Константинополем складуться унікальні стосунки, що дозволять подолати чимало негативних тенденцій у житті сучасного православ’я.

ДЗВІН © 2018 Усі авторські та суміжні права застережено

background